Джеррі Селбі завжди любив головоломки. Для нього побачити щось таке, що було поза увагою інших, було найкращою нагородою. Якось він почав скуповувати дрібні монети, які люди здавали в банки в обмін на купюри: йому спало на думку, що серед звичайних монет випадково можуть попастися і цінні колекційні зразки — у підсумку, перебираючи монетки разом із сином, він заробив $ 6000.

В якості власника невеликого магазину в містечку Еварт, штат Мічиган, Джеррі приду­мав, як збільшити прибуток, торгуючи лотерейними білетами. До в’язки білетів він при­кріплював блискучий пенні і казав своїм відвідувачам, що монетка приносить удачу, — так у крихітному містечку, де немає і 2000 жителів, він продавав білетів на $ 300 тисяч на рік, отримуючи $ 20 тисяч прибутку. Ці гроші, однак, були дріб’язком у порівнянні з головною головоломкою, яку розгадав Джеррі: він придумав, як «зламати» лотерею штату і вигравати мільйони доларів, не порушуючи закон.

ТУТ УДАЧА НІ ДО ЧОГО

У США є статистика по частим виграшам у лотерею, яку складно пояснити однією лише удачею. Згідно з розслідуванням журна­лу Columbia Journalism Review близько 1700 американців переводили в готівку виграшні білети на суму від $ 600 за 50 і більше разів за останні сім років. Найбільше це робив Клеренс Джонс зі штату Массачусетс, яко­му за шість років дісталися понад 10 тисяч виграшних білетів на загальну суму понад $ 18 млн. Можливо, ці люди просто перево­дили в готівку білети тих, кому не хотілося привертати увагу або додавати рядок про лотереї в декларацію про доходи. Не виклю­чено, що частина з них шахраї. Але ймовірно, що хоча б кілька — люди зі здібностями до математики і аналізу, які виявили вади в ме­ханіці лотерей. Такі, як Джеррі Селбі.

Одного разу 64‑річний Джеррі, який нещо­давно вийшов на пенсію і продав свій мага­зинчик, побачив брошуру з рекламою нової лотереї під назвою Winfall. За $1 можна було купити білет, де було 49 клітинок із числа­ми. Наприкінці тижня організатор, компанія Michigan Lottery оголошувала шість виграш­них чисел, і якщо учасник закреслював усі 6 правильно, він отримував джекпот — $ 2 млн. або більше. Вгадавши 2, 3, 4 або 5 із шести, можна було виграти скромніші суми. Важ­ливою особливістю лотереї був roll-down: якщо ніхто не вигравав джекпот, він посту­пово зростав, і коли сума перевалювала за $ 5 млн., він розподілявся між гравцями, котрі вгадали від 2 до 5 чисел. Завдяки цьому «об­валу» раз на кілька тижнів дрібні виграші різко збільшувалися.

Джеррі підрахував, що шанс учасника от­римати $ 5 за правильні 3 числа — 54 до 1, а виграти $ 100 за 4 числа — 1500 до 1. Але в тиждень «обвалу» джекпоту суми виграшів були вже іншими: замість $ 5 можна було от­римати $ 50, а замість $ 100 — вже $ 1000… Щоб не втратити на лотереї гроші, — треба купити достатню кількість білетів, і щоб ніхто не вгадав усі 6 чисел і не привласнив джекпот. Удача була тут взагалі ні при чому.

СИЛЬНИЙ АРГУМЕНТ

Спочатку Селбі не був упевнений в точнос­ті розрахунків. Щоб перевірити свою теорію, він зачекав, коли джекпот перевалить за $ 5 млн., витратив на 2200 лотерейних квитків $ 2200, дочекався оголошення виграшних но­мерів і виграв $ 2150. Селбі зробив висновок: він викупив недостатню кількість білетів, потрібно було купити їх більше.

Тому за кілька тижнів перед черговим «об­валом» Джеррі витратив на лотерею вже $ 3400. Після оголошення виграшної комбіна­ції він підрахував свій прибуток: він складав $ 6300. Натхнений пенсіонер зробив ще одну ставку — на 8000 квитках по $ 1 він заробив вже $ 15 700. Система працювала. Тільки піс­ля цього Джеррі наважився розповісти все дружині. Вона завжди була проти ризику, але розсудила, що $ 15 700 — сильний аргумент.

Щоб купувати достатню кількість лоте­рейних білетів, Селбі довелося домовитися з власниками магазинів, де вони продава­лися. Справа в тому, що квитки для Winfall роздруковувалися безпосередньо в точках продажу на спеціальному терміналі, макси­мум по 100 штук за раз. Щоб надрукувати 10 тисяч, продавцю необхідно було стояти біля терміналу 4 години. Ніхто з торговців не погодився б цілими днями простоювати біля принтера, але вони дозволяли займа­тися цим Джеррі й Мардж — у маленькому містечку пару знали всі. Роздрукувавши десятки тисяч білетів, подружжя привозило їх додому, а після оголошення переможних чисел розсортовували у стопочку — від 0 до 5 вгаданих номерів (шість із шести у них не випало жодного разу).

Як і в інших штатах, Мічиганська лотерея вітала великих корпоративних покупців білетів — чим більше куплять, тим більше грошей отримає скарбниця штату і компанія-організатор. Щоб стратегія працювала, потрібні були великі вкладення, і Джеррі спочатку залучив своїх шістьох дітей, які придбали лотерейні білети на власні гроші, а в червні 2003‑го, приблизно за півроку піс­ля початку всієї затії, створив власну корпо­рацію: GS Investment Strategies. Вона існувала тільки на папері, нічого не мала, нічого не виробляла, нікого не наймала — її єдиним видом діяльності була гра в лотерею. Джеррі, його родина і знайомі, всього 25 осіб, мали в GS Investment Strategies частки, придба­ні за $ 500. До весни 2005 року, менш ніж за два роки існування, корпорація зіграла в Winfall 12 разів, кожного разу збільшуючи число білетів і виграш. Перша спроба при­несла $ 40 тисяч прибутку, друга $ 80 тисяч, третя — $ 160 тисяч.

Весь цей час у Джеррі не виникало і тіні сумніву в правильності своїх дій. Чоловік був повністю впевнений, що грає в лотерею рівно так, як вона була задумана, і якщо вона до­пускає спосіб різко збільшити суми виграшу, значить, це було сплановано організатором, щоб спокусити гравців. Крім того, витрачені ним гроші йшли на благо всього суспільства, бо близько 35 центів із кожного лотерейного білета забирав собі штат.

У травні 2005 року лотерея Winfall несподі­вано припинила своє існування, і замість неї з’явилася нова, з іншого механікою. Джеррі зажурився ненадовго: скоро він дізнався, що майже повна копія мічиганської лотереї під назвою Cash WinFall проводиться в штаті Массачусетс. Відмінності були тільки в тому, що білет коштував $ 2, а не $ 1, потрібно було вгадати 6 із 46, а не з 49 чисел, і джекпот «обвалюється» після позначки $ 2 млн., а не $ 5 млн. Розрахунки Джеррі показали, що шанси вигравати і в Массачусетсі були не­поганими. Щоправда, аби купити білети, доведеться проїхати 1200 км.

Через знайомих Джеррі домовився з двома власниками точок, що продають лотерейні білети, про те, що в тижні, коли має статися «обвал» джекпоту, він і Мардж будуть приїж­джати і роздруковувати білети на місцевих терміналах. Формально це виглядало так, що власники магазинчиків вступили в GS Investment Strategies і найняли двох пенсіоне­рів для друку білетів. Працюючи по 10 годин на день без перерви, в свій перший приїзд Селбі надрукували 60 тисяч білетів вартістю $ 120 тисяч, перевірили їх, щоб знайти ви­грашні, й відвезли додому $ 58 тисяч чистого прибутку (весь виграш склав $ 178 тисяч). Шість років по тому число білетів, куплених «корпорацією» в Массачусетсі, перевалило за 350 тисяч, витрати на них перевищили $ 700 тисяч, а виграш досяг $ 998 тисяч.

ПРИБУТОК — 5 МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ

Компанія-організатор массачусетської лотереї мала можливість відстежувати кіль­кість проданих білетів і виявляти незвичайну поведінку їх продавців, але її не зацікавила діяльність двох точок, де працювали Селбі. Як Джеррі з’ясував пізніше, не він перший здогадався, як заробляти на лотереї, — в шта­ті були й інші гравці, які індивідуально або в групах використовували схожі стратегії. За п’ять років Джеррі і Мардж навідувалися в Массачусетс по 6–9 разів на рік, завжди до­тримуючись первісної стратегії: друкували білети, перевіряли їх, переводили в готівку виграш і забирали із собою додому гроші.

До 2009 року Селбі виграли в лотерею $ 20 млн., отримавши $ 5 млн. чистого при­бутку (після вирахування податків і вартості лотерейних білетів). Їх спосіб життя змінив­ся мало — вони могли літати у відпустку на приватному літаку, проте Мардж навіть не спало на думку купити посудомийну маши­ну, — замість цього сім’я відкладала гроші на чорний день (глобальна фінансова криза була в розпалі) й оплатила освіту онукам. За весь час участі в лотереї «корпорація» програла тричі — один раз у 2007 році, коли комусь пощастило вгадати всі 6 номерів, група втра­тила $ 360 тисяч.

Фінал настав несподівано. Одного разу в червні 2011 року журналістці газети Boston Globe Андреа Естес подзвонив якийсь держ­службовець, який порадив їй придивитися до звітів про переможців массачусетській лотереї, які виграли понад 20 разів і понад $ 20 тисяч за останній рік. Такі звіти орга­нізатор лотереї розсилав різним державним агентствам, щоб ті могли знайти людей, що ухилялися від сплати податків або аліментів. Дуже швидко Естес відшукала в списку GS Investment Strategies й інші групи, які регу­лярно вигравали великі гроші, в тому числі кілька об’єднань студентів із Массачусетсько­го інституту технологій.

Стаття Естес із розслідуванням про лотереї вийшла в Boston Globe 31 липня 2011 року. З неї випливало, що хто завгодно, хто міг дозволити собі витратити більше $ 100 ти­сяч на лотерейні білети в тиждень «обвалу» джекпоту, «практично гарантовано» отри­мував прибуток, і відбувалося це, зрозумі­ло, за рахунок пересічних гравців, чиї шанси виграти були куди менше. За підрахунками журналістки, всього три організовані групи гравців могли поділити між собою 2/3 всіх виграшних квитків.

Історія стала сенсацією. Тему підхопили великі національні видання, політики взя­лися критикувати механіку лотереї, в газету писали люди зі скаргами, що хтось нажива­ється на них. Через 2 дні казначейство штату Массачусетс заявило, що Cash WinFall буде закрита протягом року, а поки це не сталося, магазинам заборонять продавати лотерейні білети більше ніж на $ 5000 у день.

Еварт Джеррі Селбі був у шоці від новин. Публікація виставляла його якимось злочин­цем, який живе за рахунок інших, але ж він грав строго за правилам. Так, він купував багато білетів, але це не було заборонено, а його гроші йшли в бюджет штату. Якщо кого і можна в чомусь звинувачувати, це організаторів лотереї, які клали в кишеню 40 центів із кожного витраченого простою людиною долара. Щоб порозумітися, Джеррі дав інтерв’ю Естес, в якому розповів про те, як одна з конкуруючих із ним груп учасників дійсно маніпулювала лотереєю. Журналістка опублікувала ще дві статті, які викликали в штаті нову хвилю суспільного невдоволення і змусили владу провести розслідування про можливі зловживання.

В останнє Джеррі й Мардж брали участь у лотереї в січні 2012 року. Підрахунки, про­ведені після цього, показали, що за 9 років гри в двох штатах вони перевели в готівку виграшних білетів приблизно на $ 27 млн., отримавши $ 7,75 млн. прибутку (до сплати податків), розподіленого між вкладника­ми GS Investment Strategies. Шість місяців потому, в липні 2012‑го звіт інспектора від штату Массачусетс постановив, що Джеррі порушив правила участі в лотереї, роздруко­вуючи білети самостійно (а іноді й поза офі­ційними годинами роботи точок продажу). Однак у звіті підкреслювалося, що завдяки масштабній скупці лотерейних білетів ви­грали всі — за 7 із половиною років роботи Cash WinFall бюджет штату отримав близько $ 120 млн., з яких $ 40 млн. надійшли від великих гравців, які, в свою чергу, ніяк не за­важали всім іншим купувати стільки білетів, скільки вони хотіли і могли, і не впливали на шанси кожного окремого квитка. «Я шукаю закономірності, — казав Джері. — Ось і все, ніяких гарантій».